< Попередня Наступна >
Особливо важливою в умовах домінування в свідомості громадськості антиукраїнських стереотипів стає державна політика, направлена на вивчення і формування громадської думки, поступового нівелювання імперських ідеологічних штампів і коригування масової свідомості. Але проведення такої політики неможливе без докладних досліджень в галузі соціології, етнічної психології, вивчення і класифікації стереотипів пануючих над свідомістю переважної більшості. Тобто до цього процесу повинні залучатися психологи і соціологи, бо формування громадської думки без їх участі може давати непередбачені результати.
Ментальність українців: загальнолюдське і національне
Чомусь коли мова заходить про українську ментальність взагалі, не враховуються і не вивчаються потреби кожного окремого її носія, який перш за все є просто людиною, а вже потім українцем. А намагатися зрозуміти національний характер без врахування потреб і мотивації вчинків того чи іншого індивіда марна справа.
Наприклад, американська масова культура, формуючи світоглядні стереотипи чи не найбільшої частини молоді людства, апелює саме до тих почуттів, які є загальнолюдськими.
Три найсильніших потреби визначають дії індивіда у соціумі - це секс, “Его” і страх. Вони притаманні кожному “гомо сапіенсу” і переважно визначають дії кожного індивіда незалежно від рівня його культури, інтелекту і цивілізованості.
Статеві особливості дещо відрізняють розуміння реалізації цих потреб. Так якщо чоловіки в силу певних фізіологічних, психологічних та історичних причин, переважно, хочуть відчувати себе сильними і мужніми, то жінки хочуть бути привабливими та бажаними, хоча для тих і інших притаманне майже однакове прагнення до краси, гармонії і задоволень.
Доктор Зігмунд Фройд розділяє особистість на протилежні тенденції мотивації поведінки, які змагаються між собою і складаються з трьох компонентів: ІД - біологічних, Супер-Ід”, “Его” - особисто-індивідуальних та “Супер-Его” - соціальних тенденцій.
Абрахам Маслоу намагається пояснити поведінку людини через “піраміду потреб”, яка, в залежності від ступені важливості, включає в себе: фізіологічні - самозбереження, соціальні, а також потреби “Его” і самоутвердження.
1). Фізіологічні - це потреби в харчуванні і питті, в теплі (одягу, домівки), а також сексуальних стосунків тощо.
2). Потреба самозбереження визначається цілим рядом страхів і побоювань, а також у бажанні підтримувати власне здоров’я у належному стані.
3). Соціальні - це потреби відчувати свою належність до громади, стану, групи (в тому числі і етнічної).
4). Потреби “Его” - це бажання відчувати власну значимість, отримувати шану, оцінку і визнання оточуючих.
5). Самоутвердження - це потреба вдосконалення і розвитку.
Всі ці потреби в тій чи іншій мірі притаманні кожному індивідууму. І зважаючи на це ми маємо усвідомити, що українці - це в першу чергу представники людського роду і “і царята і старчата Адамові діти”, як казав Шевченко, і їм притаманні ті ж самі, що і німцям, французам, англійцям, або ескімосам, росіянам і папуасам бажання, хоча, можливо, і в дещо іншій мірі.
З іншої ж точки зору, якщо подивитися на українців як на етнічну групу, то вони, безперечно, мають свої яскраві і виразні особливості.
У цілому для українців як етносу характерна притаманна усім слов‘янам відсутність відчуття національної єдності, необхідності міцної спайки всіх членів громади задля забезпечення власної безпеки і добробуту, які, скажімо, дуже сильні у китайців чи японців, що відчувають себе частинками єдиного національного тіла.
На думку академіка Киричука ментальності українців притаманні такі риси, як:
1). Інтравертність вищих психічних функцій, що проявляються у зосередженості особи на проблемах і фактах внутрішнього, особистого світу.
2). Кардіоцентричність, яка проявляється у сентиментальності, чутливості, фольклорності і яскравій обрядовості.
3). Перевага емоційності почуттів над інтелектом і волею.
4). Анархічний індивідуалізм, який проявляється в різних формах прагнення до особистої свободи без необхідного прагнення до державності, і у відсутності дисципліни і організованості.
В ділових якостях більшість нинішніх українців виявляють неорганізованість, недисциплінованість, необов‘язковість, непослідовність та незнання азів менеджменту. В українських фірмах, здебільшого, відсутня корпоративна культура, немає відчуття внутрішньої єдності. Тому більше енергії витрачається на внутрішні чвари, ніж на вирішення завдань, що стоять перед організацією.
В силу певних історичних причин, у більшості українців виробився комплекс меншовартості та національної неповноцінності. Велика частина урбанізованого українства відмовляється від мовно-культурного визначення на користь “ більш престижним” мовам і культурам. Причиною цього, частково, є те, що нинішня культура, здебільшого, вражена вірусами архаїчності і ретроспективності серед представників старшого покоління, та калькування і мавпування серед більшої частини молоді, а це не додає ваги українському іміджу.
В цілому ж для українського національного характеру притаманні: анархічний, ірраціональний індивідуалізм, психологічна інтравертність, емоційність і сентиментальність, консерватизм, містечковий (хатній) патріотизм, розбрат серед своїх і довірливість до чужинців плюс комплекси меншовартості і неповноцінності. Серед позитивних рис можна виділити: впертість, терплячість, витривалість, прагнення до стабільності. Тобто, головними вадами української ментальності є неузгодження власних і загальних інтересів, а також невміння організуватися, чітко визначити функції тієї чи іншої ланки організації, зумовлені емоційністю і непослідовністю.
Групи і прошарки українського суспільства
Розглядаючи проблему з іншої позиції, треба зауважити, що українська громадськість, взагалі, насправді не є чимось однорідним. Її представники, являючись одночасно представниками людського роду і носіями (якщо говорити про представників українського етносу) національного характеру, є також членами того чи іншого прошарку суспільства. Тобто, громадськість ділиться на вікові, соціальні, регіональні, етнічні та інші групи. Якщо розглядати суспільство докладніше (хоча цей поділ є досить умовним), то картина буде приблизно така:
1) вікові групи (молодь, середнє покоління, люди похилого віку),
2) соціальні групи (чиновники, бізнесмени, інтелігенція, робітники, селяни, інші),
3) регіональні групи (мешканці регіонів: західного, східного, північного, південного, жителі села і міста),
4) за політичними орієнтаціями (праві, центристи, ліві),
5) за релігійною приналежністю (православні, католики, греко-католики, протестанти, інші),
6) етнічні групи (українці, росіяни, поляки, кримські татари, євреї та інші),
7) за зацікавленостями,
8) за соціонічно-психологічним типом,
9) за партійною приналежністю,
10) за статтю і навіть сексуальною орієнтацією.
Кожна із зазначених груп має свої інтереси і властивості світобачення, під час вони є діаметрально протилежними, але одним із завдань масових комунікацій в Україні є збалансування цих інтересів, знайдення єдиного стрижня, який би їх об’єднав, принаймні, спочатку навколо усвідомлення необхідності збереження держави, а згодом навколо об’єднання всіх в єдиному мовно-культурному просторі.
Українська еліта: особисті і загальні інтереси
Питання нормального функціонування національної держави, це питання наявності в ній еліти, інтереси якої тісно пов‘язані із загальнодержавними. Еліти, яка ідентифікує себе з титульним етносом, відчуває себе його частиною, а також усвідомлює необхідність зміцнення державності, як гаранта власної безпеки.
Цю невеличку, але впливову групу громадськості, яка завдяки природному відбору набула особливого статусу в суспільстві, можна розглядати під різними кутами. Кожний прошарок має власну еліту.
Буває еліта владна, бізнесова, господарська, наукова, політична, культурна, зрештою, навіть, кримінальна. В нормальній державі всі представники різних еліт, незалежно від того ліві вони чи праві, радикали чи помірковані, діють в межах правового поля чи поза ним, є, здебільшого, державниками. В Україні ж в силу певних обставин ситуація відмінна.
Однією з причин історичних невдач була роз’єднаність української еліти, нерозуміння нею вигод згуртованого поступу, невміння поєднати вигоди особисті із загальними. Кожний представник української еліти, упродовж історії, дбав найперше лише про власні інтереси, чим нерідко користалися недруги України.
Еліта інших народів зрозуміла необхідність міцної спайки задля відстоювання власних інтересів, українці цього не розуміли, вони, здебільшого, бачили свої інтереси у межах власної родини, власного маєтку. Свобода, майно, і інтереси власного хутору ставилися вище загальнонаціональних. Наші попередники так і не усвідомили, що власна безпека і добробут залежать від загальної безпеки і добробуту. Тому не зважаючи на серйозність всіх зовнішніх небезпек, вони починали змагатися за булаву і, нерідко, втрачали не тільки владу, майно і привілеї, а навіть і власні голови. Їм бракувало єдності і розуміння, що тільки це є гарантом виживання кожного окремо.
В принципі представникам української еліти властиві ті ж самі негативні і позитивні риси, які притаманні всьому народові. Тому враховуючи особливості української ментальності, для якої характерне надання переваги індивідуальному над загальним, необхідно прививати розуміння невід‘ємності і взаємозалежності світу особистого і суспільного, внутрішнього і зовнішнього, а також з дитинства прививати організованість, дисципліну і послідовність у діях.
Стереотипи як наслідок імперської політики
Відсутність тривалої традиції державотворення, багатовікова практика національного та соціального гноблення, українофобська ідеологічна політика метрополій та штучне призупинення українського культурного розвитку призвели до того, що серед переважної більшості сучасних українців домінують негативні стереотипи у ставленні до всього національного.
В свідомості громадськості переважають стереотипи української відсталості і провінційності. Українці, які сьогодні є мешканцями русифікованих міст, вкрай упереджено ставляться до власної мови та культури.
Причини цього криються в тому, що радянське, тоталітарне суспільство відгороджене від зовнішнього світу “залізною завісою”, з цілковито заідеологізованими засобами масової інформації, освіти та культури, змалечку прививало громадянам імперії цілу низку стереотипів. Їх метою було марення про нову “історичну спільність”, так званий “радянський народ”.
Використовуючи фарисейські методи діалектики, фахівці словоблуддя майстерно жонглювали поняттями і термінами, замовчували невигідні і вип’ячували вигідні для себе факти, давали вкрай суб’єктивні і заідеологізовані коментарі. Тобто користалися найбрутальнішими формами маніпуляції масовою свідомістю.
Створюючи атмосферу страху і підозрілості в суспільстві, апелюючи до найбільш огидних проявів людського єства: заздрості (грабуй награбоване), ненависті (станова нетерпимість) і зрадництва (культ П.Морозова) вони спаплюжили свідомість мільйонів людей, замінивши християнські цінності добра і любові на ненависть, підозрілість і нетерпимість до “інакомислячих”. Починаючи з дитячого садочка і закінчуючи трудовим колективом громадяни СРСР піддавалися масовому впливові комуністичної і імперської пропаганди.
Стосовно національного питання, то вся система освіти, науки і культури використовуючи майстерні технології масової пропаганди, була спрямована на завуальоване приниження гідності неросіян і навпаки створення ілюзії величі російської нації. Тобто через цілу низку чітко продуманих механізмів заохочувався перехід національних меньшин імперії в російське мовно-лінгвістичне і культурне поле.
Користаючись з процесів урбанізації і модернізації в Україні, вони створювали стереотипи відсталості і несучасності української культури, відсуваючи її в архаїчне село, натомість русифікуючи сучасне місто. В українські міста направлялися російські чиновники, вчителі, військовослужбовці, інженери-технологи та висококваліфіковані робітники, які мали русифікувати нові покоління урбанізованих українців, а у відсталі села направлялися представники української інтелігенції.
В освітніх закладах прославлялася російська мова, історія, культура і наука, в той же час все українське подавалося під ракурсом селянської відсталості. При вивченні історії слава українських перемог замовчувалася, натомість російська подавалася як низка звершень.
Причому зважаючи на викривлену історіософію і вкрай суб’єктивні коментарі, нерідко перекручувалися і навіть фальсифікувалися історичні факти. Наслідком такої політики став глибоко вкорінений в свідомість українців комплекс національної неповноцінності.
У розпалі урбанізації ліберальна хрущовська реформа створила такі умови, що батьки мали право вибирати мову навчання для своїх дітей, тобто могли відмовитися від навчання українською мовою, що у вісімдесятих роках набуло в російських школах України значного поширення. Батьки вважали, що оскільки російська мова в усіх сферах є домінуючою, то для майбутньої кар‘єри дітей буде краще, якщо вони отримають освіту цією мовою.
В кінематографії, яка на той час була найпопулярнішим видом мистецтва, створювалися негативні або ж кумедні і відсталі образи українців. Для української теми, в культурі взагалі, відводилися лише гумористично-фольклорна, кріпосницько-стражденницька або ж колгоспно-хліборобська теми.
Переховані елементи є лише частиною тривалої, масованої і тотальної кампанії імперської ідеологічної машини задля асиміляції і переплавки національних меншин в СРСР.
Внаслідок такої політики значна частина українців має російське мовно-культурне визначення. В свідомості у досить великої кількості українців домінують хибні стереотипи типа: ”що нам дала незалежна Україна”, “коли був СРСР, то ми жили краще”, “навіщо було роз‘єднуватися українці, білоруси і росіяни - то одне й то саме” або “всьо украінскоє отсталоє і сєльскоє, а всьо рускає саврємєнноє і гарадскоє”, “какая разніца на каком язике разговарівать, дайтє людям нармальную жизнь”, “зачєм ви нам навязиваєтє...”, бо вони не усвідомлюють хто, що і коли їм дійсно нав’язував, і що “нармальная жизнь” (наприклад, як в Естонії) може бути тільки в державі, громадяни якої мають почуття власної гідності, вірять у свої сили і у свою країну.
Завдяки неуважному ставленню до проблем формування громадської думки і помилкам у сфері ідеологічно-інформаційної політики вже в незалежній Україні, значний відсоток суспільства не усвідомлює реалій сучасного світу, дивиться з ностальгією у минуле і сподівається, що можливий поворот назад. Тому суспільство розділяється на непримиренні табори, що не тільки перешкоджає рухові на шляху до створення цивілізованої європейської держави, а навіть загрожує дестабілізацією.
У підсумку можна додати, що радянські імперські ідеологи чітко усвідомлювали залежність політики культурної асиміляції народів від таких вічних стереотипів, як : 1) “сучасне і несучасне”, 2) “свої та чужі”.
Більшість нинішніх українців завдяки імперському знущанню над свідомістю, має стійкі стереотипи: “все українське - це несучасне, немодне і відстале”, і “наші - то росіяни і білоруси, а не наші - всі інші (причому у розряд ненаших у переважної більшості східняків потрапляють (!!!) навіть західні українці - “бандери”)”.
Тому новоявлені імперіалісти маючи змогу через ЗМІ впливати на людей, сьогодні через канал “Інтер” настійливо підігрівають ностальгійні настрої, притаманні кожній людині, починаючи від 30-ти річного віку, і коли люди в новорічну ніч дивляться ці “Старьіе песни о главном”, то, звичайно, згадують свою молодість і юність, яка проходила під ці “пєсні” і, безперечно, шкодують про минуле, якщо сюди додати стереотипи (наші - не наші) і (сучасне - несучасне) - то стає зрозумілим, які настрої домінуватимуть серед значної частини населення українців протягом року.
Шкода, що на сьомому році незалежності це так і не зрозуміли на вищих щаблях влади.
Поки ми не усвідомимо необхідності негайного корегування масової свідомості і терміновості захисту інформаційно-культурного простору, доти ми будемо тупцюватися на місці.
Без консолідації суспільства навколо єдиної державницької ідеї і мови не може бути про успішність реформування і державотворення
< Попередня Наступна >
Немає коментарів:
Дописати коментар