Політтехнології і психологія політичного вибору

< Попередня                                                                                                              Наступна >

Настрої пануючі в суспільстві крізь призму виборів у Верховну Раду 1998 року

Вибори 1998 року яскраво засвідчили, що настрої в суспільстві за сім років незалежності майже не змінилися. До такого висновку наштовхує аналіз нинішнього складу Верховної Ради, який здається також не буде спроможним надати нового імпульсу процесові реформування і державотворення.

Отже, головної мети прихильників нового виборчого закону – політичної структуризації суспільства не досягнуто. Однією з основних причин цього є те, що українські носії певних ідеологічних течій виявили свою неспроможність дієво впливати на масову свідомість і застосовувати нові політичні технології на місцевому грунті.

Справа в тому, що українці мають певні особливості в ментальності, які відрізняють їх від інших. Інтравертність в поєднанні з сентиментальністю зумовлює своєрідне ставлення до світу, особливе світосприйняття.

Внаслідок складних особливостей історичного розвитку України існують проблеми в плані національної ідентичності, а особливо мовно-культурної визначеності її громадян.

Суттєвими є регіональні відмінності національного характеру українців. Регіони західної України, а особливо Галичина впродовж тривалого часу перебували під впливом європейської цивілізації. Мешканці тих областей консервативніші і мають більш загострені національні почуття. Центральна, а особливо східна і південна Україна знаходилась під впливом Росії значно більший термін часу ніж західна. Тому ці регіони зазнали найбільшого впливу русифікації, їх населення має дещо менші сентименти до патріотичних почуттів, але в силу певних історичних причин краще сприймає соціально спрямовані програми.

Протягом тривалого часу українські землі були периферійними у складі різних держав, що зумовило певний культурний занепад і відставання всього українського від модернізаційних процесів в усіх сферах життя. Внаслідок цього існує досить суттєва проблема "престижності" української мови, культури і самої України, що відбивається, подекуди, у скептичному ставленні значної частини громадян до самої державності.

Не відбувалася також соціальна диференціація, суспільства, що стало причиною того, що основні суб‘єкти політики мають певні проблеми з сегментацією власного електорату. Тому боротьба за голоси виборців іде в площині певних настроїв, наприклад, між прозахідними реформаторами та проросійськими реставраторами.

Розділившись на дрібні партії представники ідеологічно близьких політичних сил втягнулися у міжусобицю за голоси ідеологічно заангажованого електорату. Тому сили представлені в парламенті не зовсім відповідають настроям пануючим в суспільстві.

Намагання партій позиціонувати у ЗМІ, здебільшого, не досягли потенційно можливих результатів , які були б реальними при пильному відстежуванні соціальних настроїв і відповідних професійних програмах зв‘язків з громадськістю (public relations), що мали б впливати на інтереси, бажання і дії виборців.

Завдяки цьому партії центристського і правоцентристського спрямування не набрали більшості голосів, а партії правого крила, які використовують найбільш консервативні методи масової пропаганди, взагалі майже не отримали дієвого представництва у Верховній Раді. Внаслідок чого маємо парламент потужно представлений на лівому фланзі понад 42% (42.01) і в центрі розшарованому на ліво-центристів, центристів і право-центристів більше 43% (43.13), та майже цілковиту порожнечу з права, що говорить про відсутність здорового балансу сил в суспільстві (приведені відсотки не стосуються майбутньої структуризації Верховної Ради, вони цікаві з точки зору настроїв пануючих в суспільстві). Результати голосування є дуже цінним матеріалом для міркувань над ідеєю, яка б сконсолідувала українську націю.

В цілому аналіз голосів відданих виборцями представникам політичних сил (не залежно від того пройшли вони в парламент чи ні) дає таку картину: партії, які виступали із відверто проросійськими або помітно українофобськими гаслами не набрали і 2 % голосів, хоча можливо значна частина їх електорату віддала свої голоси лівим , також крайньо праві не мають і 2% , тут також можливий відтік голосів правим і право-центристам, в цілому ж за партії правого крила (включаючи право-центристів) проголосувало 20% виборців, центристи ж і ліво-центристи отримали 30% голосів, ліві близько 39% .

З точки зору зовнішньополітичних орієнтацій трохи більше 40%(40.09) виборців проголосували за партії і блоки в яких висловлювалися гасла до інтеграції з Росією, хоча з іншого погляду голоси віддані лівим не можна вважати цілком антиукраїнськими і антидержавними, бо основними причинами які спонукали переважну більшість виборців віддати свої голоси лівим, були невдоволення економічними негараздами сьогодення, і ностальгія за спокійним, стабільним, соціально захищеним минулим. За умови стабілізації економічної ситуації і зміни поколінь, орієнтації виборців можуть змінитися на користь європейського вибору, хоча цифри засвідчують, що вже сьогодні майже 60% не хочуть повернення євразійського союзу в любій формі.

Якщо аналізувати рейтинг партій на момент голосування, то найбільшу підтримку виборців здобули антагоністи КПУ (24.65) і НРУ (9.4), які на момент виборчої боротьби мали усталений ідеологічний імідж, далі соціалісти Мороза (8.7), що дрейфують в бік соціалістичної ідеї європейського зразка. Досить вдало спозиціонували свій імідж політичні новачки в обличчі партії зелених (ПЗУ), що за рахунок електорату якому набридли політичні баталії здобули понад 5% (5.4) голосів, за ними ідуть фінансово потужні ворогуючі партії НДП (5.01%) і "Громада" (4.67%). ПСПУ завдяки скандальній репутації динамічної і ексцентричної Наталії Вітренко здобули понад 4% (4.04), і СДПУ(о) маючи у свому складі таких потужних і розкручених політиків як Кравчук, Марчук, а також використовуючи популярність київського "Динамо" подолали 4% (4.01) бар‘єр.

З партій, які не пройшли у Верховну Раду найбільше голосів набрали Аграрна партія (АПУ)- 3.68%, "Реформи і порядок"(ПРП) Віктора Пинзеника- 3.13%," Трудова Україна"- 3.06%, "Національний фронт"- 2.7% , решта партій не набрала і 2% голосів.

Стосовно використання технологій "public relations" суб‘єктами виборчої гонки, то окрім партії Зелених , жоден з них не зумів вплинути на громадську думку на 100% власних потенційних можливостей. Наголос робився на акціях "advertising", що в умовах України було не зовсім доречним, бо значна частина громадськості ставиться до реклами із недовірою, натомість акції "public relations" використовувалися недостатньо. До того ж партії, здебільшого, знову таки за винятком Зелених, не запропонували чогось власного унікального (УТП), що відрізняло б їх від ідеологічно близьких опонентів, хіба що Рух, який попередньо спозиціонував себе як лідера національно-демократичних сил , зумів переконати значну частину виборців цієї орієнтації, що голоси віддані іншим дістануться комуністам, гасло: "партій багато Рух один" було вдалим.

Війна компроматів принесла протилежні результати, наприклад незважаючи на дискредитацію Павло Лазаренко здобув найбільшу кількість голосів серед мажоритарників (111246 голосів - "за"), а Михайло Бродський, шанси якого вважалися незначними, після арешту був обраний Народним депутатом по 215 в.о.

СЛОн Володимира Гриньова не зважаючи на непогану рекламу і акції "public relations" (на які пішли шалені гроші) не здобув підтримки виборців, що засвідчує байдужість українців до інтернаціоналістичних гасел. НДП маючи потужні фінансові можливості і владні повноваження спромоглися заагітувати лише трохи більше п‘яти відсотків виборців багатомандатного виборчого округу.

Все це наштовхує на висновки, що в галузі формування громадської думки українським партіям дуже бракує інтелектуальних і творчих потужностей, бо при розробці іміджевих легенд ними майже не враховуються особливості української ментальності, PR-продукція в творчому плані бліда і не цікава, а іноді навіть смішна, хоча часом трапляються і цікаві випадки.

Українці належать до народів інтровертів, які є, здебільшого, опозиційними до влади взагалі (сьогодні вони довіряють свої голоси, а вже за кілька місяців в усіх бідах звинувачують власних обранців), вони завжди тяжіють до встановлення соціальної справедливості, іноді сподіваючись, навіть, на якусь зовнішню силу, що здатна, на їх думку, цю справедливість принести.

Традиційне нехтування українськими правими і подекуди право-центристами соціальними питаннями призводить ці сили до поразки частково навіть у західних областях. Тяжіння до соціального захисту посилюється ще й тим, що досвід радянських часів призвичаїв людей до безкоштовної освіти, медицини, захищеної старості, все це сприймалося ними як щось саме собою зрозуміле, тому нехтування влади і провідних політичних сил цими питаннями призводитиме до лівих і непатріотичних рецидивів в українському суспільстві. Але тяжіючи до соціальної опіки і уваги для інтровертів характерне несприйняття диктату.

У поєднанні з іншими якостями української психіки - сенсорністю і емоційністю інтравертність призводить до того, що соціум стає дуже сприйнятливим до аргументів звернених до традиційних родинних і національних цінностей, до аргументів, які апелюють до відчуття індивідуальності кожного, до значимості власного досвіду. Тому найбільші перспективи мають PR- програми, що грунтуються на позиціонуванні принципів соціальної відповідальності, особливо у передвиборчих програмах. Зважаючи на кордоцентричність української психіки в Україні не сприймаються аргументи, які грунтуються на космополітизмі (що, до речі, й виявив крах PR-кампанії СЛОНа), але громадськість дуже сприятлива до соціальної аргументації чим не рідко користаються вороги і антидержавники (ми бачимо це на прикладі історичного аналізу, і успіху лівих на виборах - 98, хоча суттєвою причиною цього є також те, що люди впродовж 70 - ти років піддавалися масованому ідеологічному пресингові).

Звідси стає зрозумілим, що нехтування соціальними мотиваціями в агітаційних проектах призводить до поразки ті сили, які акцентують увагу лише на національних проблемах ( приклад - праві і правоцентристи). І проблема не лише в тому щоб звернути увагу на соціальні проблеми у власних програмах, (праві і зокрема "Нац. Фронт" це робили), а в тому, щоб справді переконати громадськість у власній щирості і спроможності це робити, бо ж в Україні є традиційні сили, які мають усталений імідж "захисників соціальної справедливості".

Взагалі ж використовуючи соціальні мотивації треба намагатися апелювати до індивідуальних емоцій кожного окремого члена суспільства, кожен має відчути і повірити (добре якщо на базі реальних справ), що турбуються саме ним, його родиною, селом, районом, містом, а не якимись абстрактними масами, бо українець людина малої групи, його швидше турбують проблеми власного вузького кола, аніж глобальні, загальнодержавні.

Узагальнюючи вищесказане можна дійти до висновків, що українці, сьогодні, тяжіють до сильно соціально-зорієнтованого і дуже поміркованого націоналізму і витоки ідеї, яка б сконсолідувала громадськість треба шукати, десь в лівому центрі спектру політичних ідеологій. Аргументами для ліво-зорієнтованого електорату може стати гасло: "Тільки в незалежній Україні можливий справжній соціальний захист" ( бо інакше вони забудуть про будь який захист взагалі на війнї нема ніякого захисту. Для право-зорієнтованого електорату гасло: "Тільки забезпечивши соціальний захист ми збережем незалежність України". Подібні до цих аргументи стануть полюсами консолідуючої ідеї.

Але існує інша проблема, так звані, традиційні "захисники соціальної справедливості" навряд чи будуть бездіяльно спостерігати за трансформаціями ідейно-пропагандистської роботи опонентів , швидше за все вони використовуючи усталені упередження значної частини суспільства спробують перехопити ініціативу, бо їх положення в плані ідеологічної визначеності набагато краще ніж у інших (у виступах лівих можна помітити зміщення акцентів в бік, так званого, "захисту національних інтересів"). Це звичайно , надає їм значні переваги, недооцінивши які сподівання інших на поліпшення своїх позицій можуть бути марними.

Тому не варто сподіватися на блискавичний успіх, лише звернувши увагу на соціальні питання у власних програмах. Він буде проблематичним, якщо через всі засоби комунікації не буде проведена масована і професійна робота стосовно демагогічної позиції лівих сьогодні і їх попередників в минулому (всім відомо до якої "соціальної справедливості", якого "соціального захисту" призводили їхні дії).Зважаючи на "дієвість" пропаганди правих, в цьому плані, можна зробити висновки, що вони абсолютно не враховують особливості ментальності українців, і взагалі психологію людини. Тому в цьому плані необхідний професійний підхід і використання технологій "public relations" найвищого рівня.

В цілому ж політична думка, має нарешті подолати антагонізм соціальне - національне, більше того національне має стати соціальним і навпаки. Тільки за такої умови відбудеться, з, часом інтеграція нації і консолідація широких кіл громадськості навколо національної ідеї.

< Попередня                                                                                                              Наступна >