< Попередня Наступна >
Сьогодні, на зламі тисячоліть, з відродженням української державності, перед нашою масовою культурою постало складне і відповідальне завдання-знайти гармонійний, природній синтез двох протилежних світів існуючих в душі сучасного українця: екзотичного і загадкового фольклорного минулого та напруженого, динамічного урбаністичного сьогодення.
Проблема
Україна, одна з найбільших держав Європи, потужна країна пострадянського табору, як і всі інші що пережили владу комуністичних режимів, вражена економічною, політичною і духовною кризою. Не зважаючи на всі проблеми Україна шукає своє місце в геополітичному просторі сучасної цивілізації.
Якою буде роль нашої держави на Європейській і світовій арені у XXI столітті, багато в чому залежатиме від мобілізації всіх інтелектуальних потенцій національної еліти, задля створення української мрії, що сформує обриси нової моделі суспільства, яке ми будуємо, та одного із засобів її вираження - сучасної масової культури, що буде нести національний дух українській громадськості.
І це не тільки ідеологічна необхідність, стосується це насамперед самої державної безпеки. Приклад Білорусі доводить, що існує постійна загроза для держави, в умовах панування над свідомістю її громадян іноземної культури. Культурна анексія іноді страшніша ніж військово-політична, бо в цьому разі суспільство починає усвідомлювати себе частиною тієї держави, культура якої привабливіша для нього.
Прогрес державотворення неможливий без підтримки широких кіл громадськості. Щоб така підтримка була необхідно зруйнувати викривлені уявлення і стереотипи нав`язані суспільству під час імперського минулого, а буде здатна на це, лише нова гуманітарна політика держави, яка засобами нової конкурентноспроможної культури, обережно впливатиме на свідомість людей і формуватиме в них позитивне ставлення до процесу розбудови держави.
Еволюційний історичний рух, зміна форм правління і господарювання, технічний та суспільний прогрес, завжди вносили зміни в мову та культуру етносів. Народ який ставав в авангарді цього процесу був взірцем для інших.
Отже ігнорувати еволюційний рух в культурі небезпечно перед загрозою іноземної духовної експансії, треба ввести його в українське русло, наповнити українським змістом. Інакше місце сучасної маскультури займуть англо-американська та російська, що поставить Україну перед загрозою іноземної духовної, моральної і мовної асиміляції.
Отже суть національної ідеї виражена в сучасній формі, це запорука відчуття самоідентичності українського народу, а звідси й передумова утворення згодом політичної нації, яка не усвідомлюватиме свого існування без української держави.
Причини
На початку століття лише кілька імперій вершили долі багатьох народів, мільйонів людей. Нинішній вік став періодом розвалу імперій та утворення національних держав. Останньою розвалилась Російська імперія трансформована більшовиками в СРСР. Порівняно з іншими народами, яким доля подарувала незалежність у ХХ столітті, Україна домоглася цього у числі останніх.
Так склалось історично, що Україна розташована між трьома ворожими культурно-релігійними таборами: православ`я, католицизму та ісламу. В трикутнику цих світоглядів формувалась і гартувалась українська нація. Річ Посполита, Московське царство, Османська Порта і Австро-Угорщина змагались за панування над стратегічно важливим геополітичним простором, на якому споконвіку живе український етнос. Всі вони в різні часи маніпулювали різними політичними силами в Україні, не даючи слабкій українській еліті провадити самостійну політику.
В той час як упродовж століття на руїнах імперій виникали нові держави, знаходили свої місця в політичному, економічному і духовному просторі світу, Україна до 1991 року була приспана у жорстких обіймах останньої імперії.
І якщо підходити об`єктивно, ми ніколи не мали повноцінної держави, в якій би витворився національно-естетичний ідентифікаційний культурний код.
Київська Русь, Галицько-Волинське князівство не сформувались в міцні політичні утворення, козацька держава Богдана Хмельницького проіснувала в умовах війни лише п`ять років, Гетьманщина була лише автономією підпорядкованою московському царю, УНР, Гетьманат Скоропадського та Директорія Петлюри так і не утвердилась на початку століття.
І хоча українці віками змагались за вольності, за автономію, за незалежність, не ці змагання стали головною причиною появи на політичній мапі світу держави Україна. Вона утворилась на уламках СРСР внаслідок об`єктивного процесу розвалу імперій у ХХ столітті.
В той час як панівні нації мріяли про розбудову і вдосконалення своїх держав і виражали ці мрії через свою культуру, українці мали єдину жадобу - звільнитися від ганебного національного гніту. Народ виношував ідею визволення від рабського ярма. Українською мрією стала мета визволення, а не розбудови, культура слугувала ідеї визволення.
Всі країни до складу яких протягом історії входила Україна, намагались знищити те національне і особливе, що вирізняло наш етнос від загальноімперського, гальмували розвиток української культури, відсували її на задній план, відштовхували українців від загальносвітових культурних процесів.
Постійні спроби асиміляції (русифікація), створення антиукраїнських стереотипів, заборони мови заганяли українську культуру в підпілля, в опозицію звідки вона тільки “огризалась” на масовані наступи ворогів. Бажання зберегтися в таких жахливих умовах підсилене також інтравертністю українців і природнім консерватизмом, породило в українських митців ізоляціонізм. Тобто, самі українці починали гальмувати розвиток і еволюцію власної культури, відмежовуючись від загальносвітових духовних процесів.
Російські імперські ідеологи дуже спритно цим скористались, стимулюючи фольклорно-пародійний або ж плаксиво-хуторянський типи української культури. В радянські часи свідомо робився наголос на застарілому народному фольклорі і звичаях, які мали ретроспективне, історичне спрямування, та були трансформовані в таку собі екзотичну, кумедну, шароварницьку форму.
Навіть у найпродуктивніші для українізації роки, один із найвищих чиновників української комуністичної партії Дмитро Лебєдь обстоював так звану “теорію боротьби двох культур”, із якої випливало, що російська культура на Україні свідомо прив’язувалася до прогресивних міст, в той час як українська відсувалась у відстале село. За такої політики московські шовіністи сподівалися, що рано чи пізно російська культура переможе і їх обов’язок — прискорити цей процес. Це двадцяті роки, який розвиток мала ця ідея в часи агресивних русифікацій ми можемо спостерігати вже сьогодні.
Отже, українську культуру заганяли у відстале, архаїчне село, в той час як сучасні прогресивні міста зробили бастіонами російської культури. За таких обставин у свідомості людей утворився стійкий стереотип що: “все українське то відстале і селянське, а все російське то сучасне і міське”. До часу, поки сільське населення становило більше 70%, ця проблема не була настільки загрозливою. Коли ж у другій половині ХХ століття в республіці пожвавились темпи урбанізації і українці, потрапляючи в привабливе міське середовище, відмовлялись від мови і звичаїв батьків, ситуація почала набирати для української культури трагічного забарвлення.
На межі міста і села фарисеї московської політики ставили вибір-пастку: чи архаїчні традиції батьків, чи приваблива міська культура? Більшість українців, на жаль, вибрали друге. Але це цілком природно, бо молодь завжди вибирає все найсучасніше, наймодніше, яким на той час виявилась зрусифікована міська культура.
Крім того імперська пропаганда задля асиміляції, через всі форми тогочасної культури намагалася дискредитувати українську культуру, історію, мову. Створювались негативні образи українців (куркулів, петлюрівців, махновців, бандерівців) тобто “ворогів” і “зрадників”. По містах насаджувались стереотипи українців у вигляді відсталих селян, далеких від “передової” пролетарської культури.
Наслідки
Глибокі сліди в свідомості українців залишила ця пропаганда, адже відбувалося це в часи диктатури і жахливого тоталітаризму і противитись їй означало підвести себе до самогубства. Були часи, коли українці навіть соромились признаватися у своєму національному походженні, бо ж скрізь в Україні нахабно підкреслювалась зверхність росіян і нав`язувалась думка про начебто відсталість українців.
Все це згодом далося взнаки і вплинуло на свідомість нащадків тих українців, що пережили комуністичний режим у вигляді комплексів провінційності і меншовартості. А в культурі — у відображенні українців у тому московською пропагандою вигляді, як смішних і кумедних відсталих селян.
В такому ворожому до всього українського духовному середовищі виховувались цілі покоління, тому наслідки сьогодні можна охарактеризувати як жахливі. Старше покоління було зрусифіковане і виховане на більшовицькій агресивній українофобії. Більша частина молоді перебуває під магічним гіпнозом англо-американської культури, яка все більше відсуває російську.
Урбанізовані діти й онуки тих, хто у шістдесятих роках переїхав з сіл в міста, пройшовши систему русифікаційної освіти, та космополітичну вуличну “школу” ставали зденаціоналізованими дітьми міста. Умови життя, напружений ритм мегаполісів і великих міст витворили в їх свідомості зовсім інше сприйняття дійсності, інше ставлення до оточуючого світу, інші культурні потреби.
Свого часу потяг молоді до модерності і сучасності став загрозою для радянської ідеології і, можливо, однією із вагомих причин розвалу СРСР. В так звані “часи застою” вони жадібно, не зважаючи на заборони, шукали задоволення своїх інтересів. Західна музика, кінематограф, техніка і одяг вабили їх з надзвичайною силою, захоплення молоді цими речами ставало своєрідним викликом комуністичній системі. Ярлик з американським прапором на джинсах був більше шанованим ніж символи держави, яка докладала дуже великих зусиль для пропаганди своєї ідеології. Коли ж зруйнувалась “залізна завіса” вони з головою “кинулись у море” західної культури і способу життя.
Зараз, оговтавшись від відступів і поразок, зміцнюється і модернізується російська маскультура яка, в принципі, використовує український творчий потенціал (70% зірок шоу-бізнесу Росії — вихідці з України). А що ж українська, чи може вона, сьогодні, щось протиставити англо-американській і російській експансіям?
Сьогоднішня масова культура в Україні все ще зберігає вади провінційності і меншовартості серед творчої еліти старшого віку, та має схильність до калькування і мавпування серед молоді, з такою орієнтацією ми прирікаємо себе завжди пасти задніх в загальносвітових культурних процесах.
Це ніяк не означає, що ми сьогодні не маємо нічого цікавого, але виявляється що ми не уміємо пропонувати і розкручувати (promotion) навіть те, що могло б достойно представити українську культуру на світовій арені.
Шоу-бізнес до пропагування національної ідеї не залучається, а ідеологічна робота майже скопійована з радянської методи, вона відштовхує молодь від української мрії.
Вихід
На жаль в галузі сучасної урбаністичної культури ми настільки відстали, що рухатись еволюційно вже запізно. Треба діяти негайно і рішуче. (На зразок того, як діяв Петро І, коли він європеїзував Московське царство.)
Сьогодні вкрай необхідно модернізувати ідеологічний вплив та масову культуру, яка є інструментом того впливу на свідомість громадськості. Потрібно терміново зруйнувати стереотипи, нав’язані нам під час імперського минулого, трансформувати ретроспективну і селянську орієнтацію нашої культури в урбаністичні форми, бо українці сьогодні в переважній більшості — мешканці міст. В протилежному випадку вакуум сучасного культурного простору заповнять іноземні - голівудська і московська, які пропагуватимуть чужий світогляд і спосіб мислення та являтимуть собою духовну небезпеку для української нації.
Пропагувати національну ідею потрібно обережно, ненав’язливо, впливаючи на свідомість людей через естетичні форми, що відповідатимуть їх потребам. Нинішня культура не здатна виконувати такі завдання через відсталість технологій, низький професіоналізм і творчу закомплексованість.
Потрібно, опираючись на весь світовий досвід модернізувати культурні скарби української нації в нову сучасну шоу-культуру, яка позитивно впливатиме на свідомість всіх прошарків суспільства незалежно від віку, соціального походження та інтелектуального розвитку. Але, звичайно, особливу увагу треба приділяти новій генерації, бо саме їй належить завтрашній день України. Для неї потрібно об’єднати досвід століть та наймодерніших світових культур.
Тому нам необхідно вивчати всі голівудські технологічні нюанси форми подання, але маємо зберегти свою неповторність і особливість. Нова культура має бути гармонійною і естетичною, ми повинні об`єднати західний професіоналізм та глибоку суть української духовності.
В плані форми приклад США вражає, їхня культурна експансія загрожує всьому світові, на молодь різних країн їх яскравий шоу-бізнес діє просто магічно. Вони дійсно вміють професійно створити імідж своєї нації та ілюзію могутності, яка впливає на свідомість більшої частини світу. Розуміючи психологію людей, знаючи їхні потреби, вони творять таку масову культуру, такий образ своєї нації, який надихає їх народ до оптимізму та гордості за свою державу, почуття гідності за належність до неї.
Секрет їх успіху визначає високий фаховий рівень, організованість і дисципліна, постійна конкуренція, потужна інфраструктура, що розвивалась роками. Взяти для прикладу хоча б кінематограф, в більшості картин якого є дійсно професійна праця режисерів, сценаристів, акторів, стилістів і декораторів, техніків монтажу і операторів, все це зливається в справжні шедеври, кожен кадр можна назвати витвором мистецтва. Те ж саме спостерігається в музиці та інших галузях шоу-бізнесу. Безперечно, не завжди зміст їх видовищ глибокий і цікавий, але форма, в якій вони подаються, дуже яскрава й приваблива.
Зважаючи на цей приклад, ми просто мусимо опанувати новітніми технологіями, але ми також повинні усвідомити, що для того щоб створити дійсно могутню, конкурентоспроможну культуру, треба не сліпо наслідувати те, що нашій ментальності не притаманне, не плестись в хвості у заходу, а своє оригінальне і неповторне світобачення, яке народ виніс із сивої давнини синтезувати з найсучаснішими ритмами нинішньої цивілізації. Відображати світові духовні тенденції необхідно з української точки зору.
Українську культуру треба розглядати в рамках часово-просторового континууму, тобто вона має бути триєдиною у часі, це єдиний ланцюг минулого, сучасного і майбутнього. Але важливо не сплутати справжні скарби української нації з шароварницькими формами радянської доби. Минуле народної культури—це дивовижний, загадковий світ особливого, екзотичного відчуття дійсності, це чарівні інтимні стосунки наших пращурів з Вищими Силами і природою. Це світ космогонічних уявлень та вірувань поєднаних згодом із християнською філософією любові до Бога і ближнього. Це колоритний, неповторний шарм народних звичаїв, мистецтва і ментальності.
Саме Україна була прабатьківщиною цивілізацій аграрного типу, але зациклитися на цій ретроспекції ми не маємо права, бо весь світ рухається вперед, не може дорослий чоловік бавитись в пелюшках, ми вже урбанізована нація і мусимо задля власного духовного збереження подбати про створення власної міської культури, і хто знає може саме ми замінимо згодом англо-американців, які сьогодні йдуть в авангарді загальносвітових культурних процесів. Можливо, комусь сьогодні ця думка здається утопічною, але не варто поспішати з висновками, бо іноді “камінь, відкинутий будівельниками, стає наріжним” і дуже важко сказати що нам принесе день майбутній.
Так, чи інакше необхідно вивчити, переосмислити і дослідити наше минуле, щоб використовуючи новітні технології поєднати його з сучасним світосприйняттям урбанізованого українця. Вся наша духовність, всі надбання традицій, культури і ментальності мають стати підвалинами, на яких цеглина до цеглини збудується чудовий храм національного світогляду. Треба взяти з минулого найцінніше, найголовніше, відкинувши все штучне і недосконале.
Тим більше що зараз, поряд з холодним технократизмом існують тенденції до повернення в русло природності, чистоти, первинності. На світ знову починають дивитись, як на різнобарвний букет культур, цінних своєю особливістю і неповторністю. Ці тенденції можуть принести користь і нам, можливо вони стануть передумовою до шани і визнання української культури.
Отже нас врятує від калькування і сліпого копіювання екзотична і особлива основа національного світогляду трансформована у сучасну урбаністичну форму. Бо ми не повинні відставати від світу, маючи лише архаїчні етнографічні форми культури. Ми маємо розвивати всі види і напрямки культури, більше того створювати свої, які можливо відкриють нові перспективи світового культурного розвитку. Відбивати загальносвітові тенденції треба з української точки зору. Лише тоді ми станемо цікавими і неповторними. Тоді і світ нас поважатиме і наші громадяни пишатимуться своєю належністю до держави.
Тільки нові кінематограф, сучасна музика, література і мистецтво, різні шоу, концерти, карнавали, інші видовища, будуть здатні поступово зруйнувати застарілі штампи імперських часів, витворити новий імідж української нації, піднести авторитет держави в очах власних громадян і світового співтовариства.
Ми маємо для цього могутній духовний потенціал, творчо обдарований народ, величезну скарбницю історичної культури, минувшину, яка корінням сягає в глибину тисячоліть, ми ще не сказали свого останнього слова. І якщо ми повіримо у власні сили, то займемо свого часу гідне нашої держави місце серед світових культур.
Народ який є носієм великої культури, вірить у власні сили, любить і пишається своєю країною, буде незламним, могутнім і вічним.
< Попередня Наступна >
Немає коментарів:
Дописати коментар