Різновимірність української культури

< Попередня                                                                                                              Наступна >

Сьогодні в середовищі творчої інтелігенції, нерідко, точаться суперечки між представниками старшої і молодшої генерації. Різне світосприйняття обумовлене віковими відмінностями митців, приводить до різного розуміння ними поняття української культури.

Консервативні представники старшого покоління відстоюють своє етнографічне, автентичне розуміння цього поняття, новаторська молодь намагається вийти за рамки лише фольклорного розуміння української культури, чинить спроби розвивати її в руслі загальносвітових процесів. Одні звинувачують опонентів у нехтуванні традиціями, інші глузують з відсталості і провінційності перших.

І ті, і другі у своєму суб’єктивному розумінні праві, але однозначне несприйняття позиції опонентів ніколи не приводить до об’єктивного розуміння проблеми.

Справа в тому, що в силу свого віку і положення в суспільстві більш впливові представники старшого покоління, нерідко не сприймають, а іноді ігнорують ідеї талановитої молоді. Часом це виражається в нападках і наріканнях в начебто відсутності смаку, бездуховності, нехтуванні традиціями.

Але завдання культури - це інтеграція різних (в тому числі і за віком) прошарків суспільства в єдиному мовно-світоглядному просторі, а всім відомо, що світосприйняття, скажімо, молоді відмінне від відчуття дійсності зрілими людьми і взагалі відрізняється від світобачення громадян похилого віку. Тому культура повинна бути різноплановою, виражатися у різних виявах. Лише у відсталих країнах поняття місцевої культури обмежується етнографічними формами, в нормальних цивілізованих державах поряд з ними є аристократична, масова, урбаністична, авангардова і т.п. і чим більше різних планів і виявів, тим багатшою є загальнонаціональна культура.

Щодо безпідставних звинувачень у “нехтуванні традиціями” - то: по-перше, еволюційний рух, зміни в соціальній структурі суспільства, все ж таки дещо змінюватимуть національні традиції, але це ніяк не означає їх повного забуття, вони трансформуючись і модернізуючись мають залишитися все ж таки українськими (якщо взагалі відмовитися від їх модернізації, то нові генерації поступово американізуватимуться і русифікуватимуться); по-друге, ніхто не виступає однозначно проти автентичної фольклорної культури, бо це є одним із національних скарбів народу, більше того, не заперечується навіть її трансформована “партз’їздівська” форма, влучно прозвана в народі “шароварщиною”; по-третє, заперечується не сама т.зв. “шароварщина”, а її домінування в культурі.

Ні в кого нема сумніву, що необхідне збереження чудових форм автентичного фольклору, народних звичаїв і мистецтв, скарбів української літератури, класичної музики та інших шедеврів, але вони не мають права монополізувати термін “українська культура”, вони є лише її часткою, можливо, поки найціннішою, але все ж таки часткою, бо еволюційний рух і розвиток триває.

Поняття української культури має бути різновимірним. Кожна група, кожний прошарок суспільства повинен мати в ній щось своє. Тобто мова йде не про те, якою не повинна бути українська культура, а навпаки. Вона може бути, скажімо, в одному прояві вишуканою і аристократичною, в іншому масовою урбаністичною, ще в іншому фольклорно-етнографічною залишаючись водночас єдиною, цілісною, національно-уніфікованою, взаємопроникаючою і взаємозалежною. Тобто йдеться про синтез консерватизму та інноватики в усіх її проявах.

Апостол Павло, зусиллями якого християнство поширилося по всій Римській імперії, писав у 1-шому посланні до коринтян так: “Задля чужих законові - як чужий законові - не будучи чужим законові перед Богом, але підзаконний Христу - аби придбати чужих законові; для немічних був як немічний, аби придбати немічних, для всіх я зробив всім, щоб спасти принаймні деяких” (гл. 9 вірші 21-22).

Взагалі ж формування масової свідомості має йти за схемою: вироблення основних тез національної ідеї - єдина українська культура (в тому числі і масова) - масова комунікація - соціокультурне середовище - формування державницької масової свідомості - виховання талановитих митців з українським ідентифікаційним, мовно-культурним визначенням - продукування ними національної елітарної культури. Чи може у нас є інший вихід? Чи може будемо тішити себе надією, що русифікована нація буде спроможною творити шедеври української високої культури? В умовах, що складаються необхідно любими засобами, які ще є, формувати мовно-культурне визначення нації, а вже потім піклуватися щоб її представники творили вищі цивілізаційно-духовні цінності.

Лише єдина і в той же час різновимірна культура буде здатна підтримувати єдність диференційованого суспільства, сприятиме інтеграції нації в цілісному українському мовно-інформаційному просторі.

Недоліки нинішньої української культури:

- домінування ретроспективних етно-фольклорних форм;
- відсутність елітарної, аристократичної культури;
- недостатність вишуканості, шарму і романтичних почуттів у всіх її виявах;
- слабкість і відірваність від українського світосприймання урбаністичних форм культури;
- консерватизм, ізоляціонізм;
- відсутність або недостатність новітніх технологій в кінематографі і на ТБ;
- замкненість молодої української літератури на власних проблемах, відстороненість від загальносвітових процесів;
- незнання технологій “promotion”, “advertising”, “public relations” при “розкручуванні” і “просуванні” виконавців;
- відсутність розумної політики державного протекціонізму всім формам українського шоу-бізнесу і культури;
- обожнення, а подекуди і мавпування всіх, навіть недостойних, західних стилів;
- аматорство і непрофесіоналізм.

< Попередня                                                                                                              Наступна &gt